Петро Тронько, який колись порекомендував Михайла Сікорського на посаду директора Переяславського історичного музею, казав: "Є люди,
справи яких навічно записані на скрижалях історії та залишаються в
пам’яті народу. Серед таких імен я з чистою совістю міг би назвати ім’я
Михайла Сікорського, життя якого є подвигом, чесним служінням своєму
народу, з якого він вийшов і який дав йому путівку в життя" (Газета "ДЕНЬ")
90 років від дня народження Михайла Iвановича Сiкорського (1923–2011),
українського історика, видатного діяча музейної справи, генерального
директора Національного заповідника «Переяслав», Героя України (2005). У
28 років, щойно закінчивши історичний факультет Київського
університету, Михайло Сікорський очолив Переяслав-Хмельницький
історичний музей і понад півстоліття самовіддано служив справі,
створивши за цей час 25 музеїв, у фондах яких зберігається понад 165
тисяч предметів історії та культури українського народу. «Будь-який
музей, малий чи великий, – це історія народу, – говорить Михайло
Іванович. – А їй, історії, я присвятив життя! Коли ти залишаєшся
сиротою, та ще й у малому віці, потреба віднайти своє коріння стає ще
сильнішою». Михайло Сікорський рано залишився без батьків: спочатку
помер батько, а невдовзі, під час голодомору 1933 року не стало й
матері. Михайло з сестрою зростали у дитячому будинку. Попри всі
труднощі юнакові вдалося отримати вищу освіту і знайти своє покликання у
житті. За 56 років директорства траплялося різне: не вдалося Михайлові
Івановичу уникнути й конфліктів із владою.
В одному з останніх інтерв’ю
музеєзнавець згадує: «Не подобався я першому секретареві райкому партії
Кузьмі Осадчому. Ні піджака не мав, ні краватки, черевики ось-ось
розваляться. Сказав мені писати заяву. Мовляв, переведемо директором
школи. Я написав. Увечері сиджу в своєму кабінеті – сльози душать, не
можу навіть світла запалити. Раптом наче хтось торкає за рукав. Дивлюся:
Григорій Сковорода з книжкою під пахвою. Каже: «Не відберуть у тебе
Переяслава».
Через кілька днів про мою біду дізнався Петро Тронько,
тодішній заступник голови Ради міністрів УРСР. Подзвонив у міністерство
культури, звідти – Осадчому. Заяву порвали, а мене повернули в музей».