Експедиційний матеріал, зібраний
у
Великоберезнянському районі
Закарпатської області
Заселення Великоберезнянського
району, в якому проживають лемки, формувалося упродовж віків у процесі складних
історичних і соціально-економічних відносин. Я схиляюся до думки відомого вченого краєзнавчої науки
Закарпаття початку ХХ ст. Гіадора
Михайловича Стрипського, який наголосив: «Якщо хочете писати історію Карпатської Руси, треба спершу
позбирати найстаріші документи нашої минувшини…», до яких належать і календарні
свята.
 |
| Колядники із шопкою Фото 20-х років ХХст. |
Лемки
«числять час не по календарю, принятім інтеліґенцією, а по більшим святам, які
припадають в році. Вихідною точкою єсть Новий Рік», - писав дослідник
Закарпаття кінця 19 ст. Юрій Жаткович [1].
 |
| Колядують із шопкою у вигляді церковці |
Різдво
– це час повороту сонця на літо, це час новоліття. Здавен цей день вважався
магічним, що обумовлювало особливу ритуальну поведінку людей.
На
Різдво є не лише багато традицій, а й прикмет. Зокрема люди вірили: як
мине Різдво, так і впродовж року буде. У
цей день не можна гніватися чи сваритися, треба бути веселим і радісним. Ні в
якому разі не можна когось кривдити, аби потім ніхто не скривдив
вас. Господарі у всі часи не дозволяли собі на Різдво підвищити голос навіть на худобу.
вас. Господарі у всі часи не дозволяли собі на Різдво підвищити голос навіть на худобу.
Вважали, якщо на Різдво в дім першим
зайде чоловік, то родина буде щаслива, здорова і житиме в достатку. А якщо першою зайде жінка, то в
домі оселяться хвороби й негаразди.
Порядні господині боялися на Різдво йти у гості без запрошення.
Лемки
у цей вечір перед тим, як мали сісти вечеряти, скручували із вівсяної соломи
пояс і обв’язували жінок – щоб легко родила.
«У
цей вечір брали довгий ланц (металевий ланцюг)
і ним нянько (тато) зв’язував
чтири лаби (ніжки) навколо столу і під час вечері ноги клали на ланц,
жеби моцні були, і досі кладуть сокиру і на неї ноги ставлять, бо то - залізо,
всі хочуть бути моцним, як залізо»[2].
Вірили: «Як той стул (стіл) обв’язаний
ланцом, так би сім’я крепко трималася»[3].У
с. Смерекове ґазди сьомого січня
ішли рано до ріки за водою, з собою брали колачик (його пекли із тіста, коли
вишкрібали діжу) і коли верталися, «то пущав його від порога до столу, він було
покотиться і дивився, як він упаде. Лем упаде вершком зверху, а сподом до землі, то буде цілий
рік добрі, а ніт… – це така ворожка, як пройде рік усім у цій
хижі (хаті)».
«На солому перед вечерею або після вечері метали (кидали) оріхи, а діти глядаут ко
більше найде, аби діти кріпкі били як оріхи».
Вірили,
що на Різдво за одним столом має зібратися вся родина, якщо хтось не приїде до
рідні, то буде вештатися по світу цілий
рік. І рік буде невдалим.
Святий вечур
(вечір)
Коли на небі з'являється
перша зірка – знак Вифлиємської зорі,
яка сповістила про народження Ісуса і привела до нього пастухів та трьох царів.
Лемки вважають хто побачить її першим, то буде найщасливіший. До цього часу
треба завершити всю господарську і хатню роботи, накрити на стіл, прикрасити
оселю різдвяними саморобними прикрасами – на столі покласти: свічку, ритуальний
хліб «керечун», «крайчун», часник по краях столу під стуловкою (скатеркою),
дідух, сіно, металевими ланцами обв’язати
лаби (ніжки) столу.
 |
| Прикраса, яку вішали на покуті перед Різдвяними святами |
Прадавні
перекази твердять, що у дідусі впродовж різдвяних свят перебувають
"діди", себто душі померлих
предків, які неодмінно приходять у гості до живих.
Дідух – це оберіг народу
хліборобів .
Господар дому перед
вечерею вносить дідух до хати «нянько йшов у стайню з хлібом, кожній худобині уломив
з’їсти по кусочку, тогди брав вівсяний необмолочений снуп (сніп) і солому,
приносили його до хижі, припараджували (обв’язував) його посередині черленим
панґликом, машликом (стрічкою) або парадним ручником (святковим рушником),
ставили його на стул (стіл), свічку втикали в погар (стакан) із зерном.
 |
| Ворожінння дівчат на Андрія |
Ґазда із відром ішов у потік на свіжу воду, у відро з водою деколи клали камінчики ( камінчики
клали на стув під вівсяний снуп). Заходячи у хижу, нянько вклонявся і проказував: «Дай, Боже, щасливий Святий
вечур» або «Христос роджається», а ми відповідали : «Славімо його».
«Діти то ту солому хапали, трясли по хижі, в тум ся
качалися. У принесеній з потоку свіжій
воді кожен мав ся помити руки, лице, потім ставали всі перед столом на коліна
молилися Богу, нянько
говорив і всі за ним промовляли. В цей час мамка всі страви, хліб, крайчун, клала на
стул. Крайчун (один із видів ритуального хліба) випікався посередині з часником, медом у флящині і лежав на столі до Василія [4]. «
А бувало, що крайчун і хліб п’юк (пікся) в п’єцу тоді, коли вже всі
вечеряли за столом. Паленик спершу було спечуть і з тим вечеряли, а хліб пізніше садили. «Віткаші» - круглі невеликі
колачики пекли теж к Різдву» [5].
У с. Чорноголова були свої особливості вношення дідуха в хижу. «Хлопчик несе на голові дідух, ззаді іде нянько з соломою,
заходять так в хату. Заходячи у двері,
нахилявся і проходв так, щоб сніп лишався на
голові і клав його на стіл. Той, хто ніс снопа, тричі говорив: «На небі ясно, на землі
рясно». А з хати відповідають: «Дай, Боже, здоров’я» [6].
Куртанич Олекса Степанович розповів, як
цей день проходив у с. Смерекове: «Чоловіки порають худобу, роблять роботу в стодолі, хлопчики
обв’язують фруктові
дерева перевеслами з вівса. Всі чекають, коли звечоріється, бо малим
розповідали, що Христос ітиме на конях і снупи вівсяні буде везти і роздавати
по хижах лем (також) солому, то ми малими так чекали. І тут раптом дивишся, а нянько несе снуп, солому до
хижі, а малі розчаровано: «Йой, та чомусь лем нам не повіли, ми би виділи Христа на конях. Ввійшов газда до хиж з снопом
в руках, поклонився, проказав: «Дай, Боже, добрий Святий Вечур». Газдиня одповіла: «Дай Боже здоровля».
Снуп ставив на стіл, який був застелений портком і лежав крайчун. Тоді жона
говорила до ґазди: «А
йди й поглянь, чи є зірки на небі»? Він заходив і відповідав: «Же на небі ясно, а на
землі рясно, жеби родило жито красной». Коло столу вся челядь
(сім'я) ставала на молитву проказуючи: «Отче наш», «Богородице, діво, радуйся», після дідусевого благословення сідали до їжі.
«У
нашій сім’ї було шестеро дітей - розповідала Дякунич Юлія Михайлівна,
1951р.н. із с. Домашино, - ніхто нічого не їв аж до вечері. Няньо всього, що поставили
із їжі на стіл
набирав у миску і
перше йшов зі свічкою у стайню до худоби, давав їй хліб, пироги (вареники),
картоплю. Заходив із снупом і соломою, у хижу і говорив: «Дай, Боже, щасливий Святий вечір». Мама відповідала: «Дай, Боже,
вшиткім (усім)
людям і нам». Так тричі одкланювались. Снуп клав на стув (стіл), він стояв у жижі на столі
до Василія (14 січня), а потім його виносили із хижі і клали так, щоби миші не дістали. Всередині хату обкурювали ладаном. Усі
вбирали чисте, нове вбрання, молилися
перш ніж сісти за стіл.
Кить
била поточина (потік), то йшли всі туди митися, а кить ні, то наливали воду і
на спуд метали копійки, лем багаті били, лем
сім'я матиме гроші цілий рук (рік). Дівки втиралися не ручником, а черленою
хустиною, жеби вони красні били. Надовколо стула (стола) всі ставали на коліна,
молилися, проказували : «Отче наш», «Богородице», «Пуд твою милость», «Вірую».
Під час вечері мама пекла крайчун
(«управила, замісила тісто і клала його в п'єц»). У крайчун клала то ту страву,
яка була на столі: фасолі, гриба, і вшиткого і ще додавала маленьке флєщатко
(пляшечку з медом). Заки ми вечеряли, а воно все у п’єцу пеклося. Спечений
крайчун мав стояти на столі до Василія разом із вівсяним снопом.
Вечерю мати освячувала
свяченою водою, давала всім по 20 грам вина упити. Хто вечеряв перший
раз, то вносили дзвоник, у нього наливали вино і тому дитвакові давали упити,
щоби красний голос мав співати. Тричі мало упити, щоб як дзвунчик голос мало.
Кутю у нас не варили, а обов’язково була фасоля з грибами, капустою, варили пироги (вареники) із капустою, картоплю,
швабські трині, вар (компот), смажена риба, гриби, хліб. Залишки вечері складали і сохраняли на столі до
ранку, ложки
зв’язували у купу, щоби худоба не розбігалася на пасовиськах. На другий день
– 7 січня мили ті ложки і в то ту воду
вергли три вуглики і вмивалися «на відлі», щоби вроки не брали,
промовляючи 9 раз: «Ні хлопські, ні
жінські, ні дівоцькі» і тією водою вмивали всю челядь (сім'ю) від вроків і то
помагало» [7].
Свічка на святвечірньому столі – це пам'ять роду. Вважається що на її світло
звідусіль злітаються до наших домівок душі давно померлих предків, щоб побути
разом зі своїми нащадками. Вона повинна бути з натурального воску – на
вдячність Богові за дари, які Він дає людям, вона горить протягом усієї вечері.
Здавна поганою прикметою
вважалося, коли вона з якихось причин загасне. Це віщує якесь лихо і навіть
смерть.
Лемки вірять, що
святвечірня свічка помічна. Вона, як і стрітенська, здатна відвертати блискавку
та інші стихійні лиха.
«Свічка горіла на столі заки не
повечеряли, задувати її мав хазяїн – нянько.
Після вечері, коли загашають свічку, то дивлять куди йде дим від свічі,
лем пішов догорі (у верх) то добрі - будуть жити всі у хижі, а – долі (вниз до
долівки) чи у двері, то хтось цього року помре. Після вечері діти збирали оріхи
в соломі, кидав їх туди нянько, то-то радість била (була) дітям – кулько лем наглядав. Ті ложки,
якими си їлося на Святий вечір зв’язували, дітвак, який буде пастирити (пасти
худобу) збирав ложки до купи, зв’язував, щоби худоба трималася купи цілий рук
(рік). Зв’язували тією соломою, що була на долівці і поставили їх зв’язаними до
рана під стул у мися».
У с. Смерекове в хижу на Святий Вечір (6 січня) після вечері
заводили по 8-10 овець, «їм із вівса
вили вінці і накладали
на роги, – так їх гостили, потім, коли вони верталися в стайні, їх вівці скубли (скубли той овес, у вінці). А так заведено било
з роду в руд, то-то не повім Вам чого» [8].
Після Святої вечері всі мають залишитися вдома колядувати у родинному
колі, не годиться ходити до когось в гості, турбувати людей у цей вечір,
тішитися одне одним і вітати народження Сина Божого. «В цей вечур ганьба йти в село, лем в церкву на Службу Божу
ко міг, а інші
лишаються в хижі».
«Колядувала вся сім'я у своїй хижі. У цей вечір нич не
ходили до
чужих колядувати, лем до
рідних - до вуйка, нанашки
(хрещеної). А опівночі «хто міг ішов до молитви,
повна церков била», діти або дуже старенькі
чи хворі лягали
спати.
У церкві була відправа і лише після
служби Божої розпочинали різні коляди, священник всіх «красно мирував, йому у відповідь співали «Многая літа», довго колядовали до рання. І лише сьомого
січня дяк оголошував щоби йшли із колядами по селі хлопи (дорослі чоловіки). Першими йшли 5-7 дорослих, одружених
хлопів з хрестом (його в церкві брали) ходили от хати до хати і колядовали два дни. У них були міхи за плечима і
вони туди складали хто шо дав: планки, сушениці
(сушена фрукта), зерно, полотно прядиво (ручки), кромплі (картоплю), овес, жито. Серед колядників був образ Діда, в якого була
палиця з хрестом і то жона ручку з прядива в’язала Діду на палицю і він так
ішов далі. У ті
часи кожна жона давала прядиво. Колядки у селі були лем церковні!
Наколядоване зносили в єдне місце, назначали неділю, що будуть то-то
продавати. Били такі люди, що не все мали, то люди сходилися і куповали. Повіли кулько грошей
за то, за то і куповали, ті гроші віддавали до церкви. Бо бувало, що не у всіх
вродило, а фамілію треба годувати цілий рук (рік) і треба було секурацію (податок) заплатити. Грошей не було як теперка» [9].
«Колядники окремо ходили, а бетлегеми, то інша
коляда була, це вже леґіні по 13-15 років ходили з бетлегемом у вигляді
церковці в руках». У с. Сіль розповіла Тур Марія 1921 р.н.: «Бетлегем – це маленька церковь, така
на три куполи, як наша церковь у селі носять її двоє хлопців - Ангели, у
їхньому гурті був Дідо, Пастир і ще четверо Пастирів, які колядуют. У кожну
хату заходять, співають: «Слава Вишньому Богу і на землі мир», потому - кожній
челядині (людині) в хижі суть колядку співають. Гроші колядники віддають в
церкву, а оріхи, яблука – собі забирають».
Сьомого
січня колядувала також і церковна громада, збирала гроші на
церкви, у цей вечір всі – хлопи (хлопці) і
дівки - всі колядували. Якщо не встигали обійти усе село, то колядували і восьмого січня – до полудня, на
Степана – дев’ятого
січня кінчали коляду.
Хату від святої вечері і до Василія мели, но сміття не виносилося, у
куток зміталося. «У цей день - 14
січня дозволялося зібрати на плахту
(рядно) різдв'яну солому із хижі і це пометення несли розкладали по під строма
(фруктові дерева). До кожного деревця робили і зараз роблять перевесло і
прив’язують - жеби родило» [10].
В деяких селах палили і приповідали: «Аби тулько било садовини, як
пометення» або, коли несеш сміття, то
примовляєш: «Не сміття сію, а уроду по городу» (малось на увазі , що не сміття
сіє, а добрий урожай по городу ).
Василія -14 січня
Випечений ритуальний хліб «крайчун», «карачун» тримали на столі до 14
січня, до Василія. Фляшчину з медом, яку запікали у
крайчуні
витягали і то були ліки, які скрізь додавали, коли якась хвороба була у хижі.
«Вранці 14 січня тато завивав крайчун
в ручник і йшов з ним в поток на воду, там його скроплював водичкою, бо він
маленько зачерствів за цей час і брав ще відро, щоб набрати свіжої живої води, мився там і
приносив живу воду,
щоб усі помилися. Вносив все це до хиж, переступаючи через порог котив його від порогу до стола і дивився, як він
упаде. Кить упаде і люди завидять, що вершком зверху, а сподом до землі, то
буде цілий рік добрі, а ніт… Потім крайчун різали ножем і їли. А було й так:
«На Василія розрізали «карачун», перший кусок нянько утяв і май скоресенько
худобі понесли, а тогди всім роздають.
Наливав у миску
води, метав (кидав) туди копійки, коралі – всі вмивалися, а хто на остатку ся вмив, то вшито
копійки були його. Вмиваючись примовляли: “Як то та вода здорова, лем ми такі здорові били”. Але дехто із жінок повів, що коли вмивалася,
то про себе промовляла: "Аби така красна била, як коралі, аби мене так
хлопці любили, як усі гроші люблять. Я лем так три рази умиваю, а воду цю
виливала на косиці (квіти), щоб була така гарна, як косиці». Так вмивалися на Святий вечір перед
вечерею, і так робили вранці на Василія. Так ся милися, молилися, нянько різав
крайчун і починали сніданок з крайчуна, а потім споживали інші страви» [11].
« Бабин святий вечір» – 18 січня перед Йорданом.
У цей день лемки цілий день постяться і лише у
вечір їдять пісну страву: «Все варили пісне, так як на Святий вечір і пекли
невелике хлібиня, а 19 вставали й з ним ішли до води і коли верталися, то його
пущали під стул (стіл) і дивилися чи челядь вся виживе, бо як він падав денцем
наверх, то хтось відійде з сім’ї скоро»
[12].
Після обіду в цей день на вечірній службі
святять воду в церквах у коновках і тепер так, приносять воду «дому, співають тропар «Во Іордані
крещающейся тобі, Господи, явися …» проспівала тропарь, взяла
вівсяні колоски з снопа, що на столі і зачала кропити по хаті, пішла до стайні, студню (криницю)…, потому взяла борошно, розвела водою і
тим тістом хрести робила на воротах, дверях, стайні і хижі».
У
цей вечір в лемківських селах усі жінки
вечеряли не у своїй родині, а разом з
товаришками, ходили по селу щедрували. Це був жіночий – «бабин вечір».
У с. Смерекове «пекли жони тонкий хліб -
«віткачі».
Вечером ґазда
завивав у ручник такі два хліби, ніс до стайні, давав всій худобі хліб, крім
свиней. Казав так: «жеби була така ситна, повна, як той житний колос з зерном».
19 січня - Йордан («водокщі», «водощі»).
Свято Водохреща, яке відзначають лемки
19 січня завершує цикл різдвяно-новорічних свят. Напередодні 19 січня – 18 всі
постилися, відвідували церкву і приносили звідти освячену воду. Через те
надвечір'я 18 січня називають Голодною кутею, на столі відповідно мають бути пісні страви. Перед вечерею всі
випивають свяченої води. Цей день ще називають Богоявленням, бо проявився Бог у
трьох іпостасях Бог-Отець ( у голосі), син Божий ( у плоті) та Дух Святий ( у
вигляді голуба).
Є теорія вчених фізиків, яку
духовенство не заперечує, що у Всесвіті випромінюються хвилі певної частоти,
які у ніч з 18 на 19 січня досягають землі. У результаті вода в усіх водоймах
набуває цілющих властивостей, воді повертається її чистота і сила, і кожен
струмочок на цей час стає Йорданом.
У давні часи 19 січня воду святили на
потоці, на ріці робили великий хрест, приносив хто мав в руках і пускав
голубів. «Над водою молився
священик, опускав у воду хрест, а ми всі тримали в руках павіси, свічки -
"трійци". Після освячення її чиряли (набирали) з проруба, з потока, усі наливали в долоню і
тричі упили, умивалися тою священною водою, щоби були здорові, чисті, аби
нечистий дух не господарював над челядником, і не мав діла до живої душі.
Челядь набирала воду в канти, тепер воду кожен приносить у храм з дому і так святять.
Освячена вода стоїть "за
гуд" (рік) в кожній хижі, нею користуються від усякої біди і
неприємностей: ци дитя маленьке плаче у хижі – покропили, дали попити. У селі
немає такої хижі, де не було би свяченої води».
«Коли був великий сніг, то святять лем у церкві, а лем била гарна погода, тоди ідут
на ріку. Бували сніги великі, що приступити до ріки не мож. В цей день, лише у цей день
віталися один з другим: «Христос охрещається», а відповідали: «В ріці Йордані».
«На
Водокщі виносили
снуп, бо хижа була єдна, стул єдин, челяді много і не могли то так все в хижі
тримати, бо дітиська бавляться – їх много, а місця в хижі мало» [13].
20 січня – свято Івана Хрестителя
Кінець зимових свят і початок сезону весіль. "Прийшов
Предтеча – забрав свята на плечі!"
Від Івана лемки повертаються до
роботи, уже дозволялося засилати сватів і справляти весілля.
«Влітку ми відзначаємо народження
Івана Хрестителя, а 11 вересня – його смерть (Усікновення голови святого Івана Хрестителя), а тепер його діяння».
25 січня – Тетянин день
25 січня християни відмічають день
великомучениці Тетяни.
Стрітення Господнє (Стрітеніє, Стрітенє)
Основним святом
в лютому вважається в народі свято - Стрітення Господнє, яке святкується 15 лютого. Для молоді по селах закінчувалися вечорниці –
це залишило свій слід і в народному прислів'ї: " Прийшли громниці – прощай
вечорниці".
Під час цього свята по церквах
освячувались свічки, які кожен
називав «святая свічка», її
здавна було наділено великою божою
силою, яка лікує, захищає житло, оберігає від хвороб як душу, так і тіло людини і тварини, допомагає молодим дівчатам прояснити свою долю. ЇЇ берегли і протягом року часто використовували для
різних потреб. «Покійнику в руки давали сукану довгу воскову тонку і довгу свічку ( від рук аж до ніг
завдовжки). Вона цілий час горіла і її увесь час підтягували. Догорає близько
до рук і знову підтягують».
Прийшовши з нею після служби в церкві
її запалювали перед ворітьми і обходили
все подвір'я, вірячи в те, що вона захистить
все живе в дворі від поганих очей і невидимих надприродних руйнівних сил. Нею випалювали хрещики
(хрести) над вхідними дверима, над вікнами, в хаті на геренді ( сволоці).
Дівчата-відданиці на тій свічці
ворожили – щоб " з полум’я взнати з
якого боку сватача (сватів) чекати" Або топили віск – щоб по застиглому
скапуванні у холодну воду в мисці
прояснити свою долю.
Коли на сімю "нападали різні нещастя" або
траплявся падіж на худобу, тоді свічкою - громницею обкурювали все довкола:
хату, стайні, увесь двір.
Коли помираючи хтось довго не міг
відійти в той світ, йому в руки давали цю свічку – " щоб муки зцілила і
душу з грішним тілом розлучила".
Під час сильних злив, буревіїв, щоби
вітри не знищили достиглі поля і не спалила їх блискавиця запалювали її в хатах. Нею або гранню ( жаром ) з печі обкурювали
запряжених биків в плуг, коли йшли на першу оранку, - "щоб її тепло у борозни лягло і
рясними сходами проросло". Інколи писав Ю. Чорі (краєзнавець) " виряджаючи когось із
рідних чи близьких у далеку дорогу давали освячену громничну свічку потримати в
руці; відламували від неї шматочок
воску й клали до кишені – щоб у дорозі була на підмозі".
СВІЧКИ
СВЯТИЛИ НА ІОРДАН, ТРІЙЦЮ, МАКОВІЯ, В ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР.
Можна було святити одну і ту ж свічку
на всі свята. Добре святити свічку 12 раз, вона тоді дуже помічна. Кропильце
для освячення свяченою водою робили з вівсяного снопа.
Після Стрітення вже можна було
починати роботу в садах: обрізати гілки,
прочищати дерева, кущі, щепити дерева,
обрізати річні молоді пагінці, щоби пізніше в травні їх прищепити. Відгрібали
сніг від стовбурів, щоби сонце обігрівало дерево. А на ті ділянки, де снігу
було мало під деревами його переміщали, щоб була волога, там, де було багато
вологи прокопували канавки, щоби лишня
волога відійшла. Діти разом з дідусями
починали готувати для пташок різні годівнички
і починали розвішувати їх в своїх садках.
Старші люди говорили так : "
Стрітення повертає птиць до гаїв, а орача – до плуга". Ґазди приступали до
ремонтування сільськогосподарських знарядь, очищали від різного сміття поля під оранку.
На Стрітення люди придивлялися до
багатьох природних прикмет, тому що людині хотілося пришвидшити весну, тепло,
мати в наступному році гарні врожаї. Про
це свято в народі складено багато прикмет, приповідок, приказок, бо ще вірили,
що в цей день весна зустрічається із зимою.
Вважали, що коли грім гримів раніше,
то треба чекати якоїсь біди. Тому свято
Стрітення в народі ще називають
Грімницями. «Стрітення – Грімниці – весни провідниці». Якщо на Стрітеніє
снігом (крупою) сіє то навесні будуть вчасно дощі. Якщо на Стрітеніє відлига –
скоро на ріці скресне крига.
Регіональні історико-етнографічні дослідження
посідають значне місце серед етнологічних студій. За останні десятиліття
з’явилося чимало розвідок присвячених етнографії Полісся, Поділля, Гуцульщини,
Бойківщини, Середньої Наддніпрянщини. Етнографічні дослідження Лемківщини
пожвавилися лише після державної
незалежності України. Дана стаття є певним підсумком науково-пошукової
діяльності автора впродовж 2002 - 2007 років, передусім експедиційної
роботи і має на меті репрезентувати
широкому загалу самобутню культуру лемків Великоберезнянського району
Закарпатської області. До складу
району входять селище міського типу Великий Березний та 32 сільські населені
пункти - це лемківсько-бойківського
пограниччя Ужанської Верховини.
Особливістю
досліджуваного регіону є його природна
віддаленість та відокремленість від промислово - економічних центрів, а тому
простежується добра збереженість звичаєвого права та релігійної моралі в побуті
населення в цілому та у календарних обрядах зокрема. Звичаї, вірування, у яких
народна магія переплетена з релігійно-християнськими уявленнями,
побутують здавен і продовжують жити і тепер.
Джерела:
1.Жаткович Ю. Замітки етнографічні з
Угорської Руси // Етнографічний збірник. -1896. Т.2.,С.- 5.
2.Записано автором в с. Смерекове від Куртанич Олекси Степановича.
3.Записано автором в с. Стужиця від Васильняк Олени Павлівни, Вудмаски Марії
Юріївни.
4.
Записано автором в с. Чорноголова
від Ревти Юлії Михайлівни 1916 р.н.
5.Записано автором в с. Чорноголова від Ковач Анни Федорівни 1940 р.н.
6.
Записано автором в с Верховина
Бистра від Копко Єви Михайлівни 1919р.н., Шоляк Анни 1937р.н.
7.
Записано автором в с. Смерекове від Куртанич Олекси Степановича.
8.
Записано автором в с. Верховина Бистра від Копко Єви Михайлівни 1919 р.н., Шоляк Анни1937р.н.
9.
Записано автором в с. Стужиця від Васильняк Олени Павлівни, Вудмаски Марії Юріївни.
10. Записано автором в с.Верховина Бистра від Шоляк Анни 1937р.н.
11. Записано автором
в с. Стужиця від Васильняк Олени Павлівни, Вудмаски Марії Юріївни.
12. Записано
автором в с. Чорноголова від Ковач Анни Федорівни 1940 р.н.
13. Записано автором в с. Стужиця від Васильняк Олени Павлівни, Вудмаски Марії
Юріївни
Текст і світлини: Євгенія ГАЙОВА,
Національний музей народної архітектури та побуту України, Київ
Текст і світлини: Євгенія ГАЙОВА,
Національний музей народної архітектури та побуту України, Київ
Немає коментарів:
Дописати коментар
Ваша думка