Акварель невідомого художника XIX ст. Палац Кирила Розумовського у Яготині
…а саме тепер настав час перечитати поему «Тризна» (тризна – поминки, погре-бальний обряд у древніх слов’ян), яку Тарас Шевченко написав у найщасливіший час свого життя.
Тарас молодий, вільний, уже три роки не
кріпак. Він славетний поет (1840 р. вийшов «Кобзар», а драму «Назар Стодоля»
поставили на аматорській студентській сцені у Петербурзі), ним захоплюються
«навчені люди» в Пітері, інтелігенція і селяни в Україні, навіть українські
солдати в Грузії. Щоправда, була й така петербурзька публіка, яка
охарактеризувала «Кобзаря» і «Гайдамаки» як «узкий провинциализм».
охарактеризувала «Кобзаря» і «Гайдамаки» як «узкий провинциализм».
Талановитий учень
знаменитого Карла Брюллова в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, тричі
нагороджений її срібними медалями. І ось, врешті, отримавши в академії
відпустку, відвідує Україну і має право на перебування тут упродовж дев’яти
місяців. Багаті люди замовляють йому портрети. Він весело марнує час у
товаристві нових знайомих, а в гетьманському палаці в Яготині веде жваві бесіди
з 35-річною княжною Варварою Рєпніною-Волконською (1808-1891), донькою колишнього
віце-короля Саксонії у 1813-1814 рр., який доклав зусиль для заснування
Дрезденської галереї, та генерал-губернатора Малоросії (Полтавська і
Чернігівська губернії) 1816-1834 рр. Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського.
У ці безхмарні дні
Шевченко пише російською мовою (точніше Шевченкові пишеться) поему «Тризна» і 9
листопада 1843 р. дарує її з посвятою княжні Варварі.
Але чому в поемі
стільки смутку? Його літературний герой – «се человек», Предтеча, який «силою Господа… вдыхал радость воли свободы мысли», але з такою силою переймався «славой родины своей», що його «сердце плакало и ныло… изнемогал он, грудь
болела… Его не стало! - Тут і далі авторка цитує "Тризну". - Ред.»
Шевченко ще не знає, що йому тієї «радости воли» залишилось на три роки, а потім, наприкінці життя, буде іще три. Він не знає, що у пісках Кос Арала проведе у солдатах аж 10 років («Вот драма страшная… святая! И он прошел ее рыдая…»). Не знає, що буде «одиноким до могилы». Чомусь уже 1843 року було відомо, що за «Божим провидением» не дано йому дозволу ані на прояв почуттів до княжни, ані дістати згоди на одруження з Полусмаковою. Буде «без крова жить», теж за «Божим провидением» помре в своїй майстерні в Академії мистецтв і ніколи не збудує свого будиночка на Княжій горі.
«Душа страдальца жизни краткой» «мало так у нас гостила» – 46 років і 1 день. І помре оточений «верными друзьями», а в Києві, біля підніжжя «святих гір Дніпра» в Троїцькій церкві
на Боричевому невідома молода жінка в чорному покладе на його домовину терновий
вінок…
Шевченко ще не
знає і того, що «по тайной воле высшей силы», за протистояння «сонму народних палачей»,
бути йому пророком
і предтечею, і будуть його «каждый год в день смерти поминать», і ще раз – у день повернення його тіла в Україну.
Тож 9 листопада 1843 р. в Яготині, в палаці,
успішний Тарас Шевченко читає «Тризну» закоханій у нього княжні, правнучці
останнього українського гетьмана Кирила
Розумовського, бо 29-річному поету «в грядущем что-то открывалось»:
…Взор стыдливый
На нем красавица порой
Покоя, тайно волновалась;
И симпатической красой
Украдкой долго любовалась.
И, может, многие грустили
Сердца девичие о нем,
Но тайной волей, высшей силой
Путь одинокий до могилы
На камнях острых проведен.
Изнемогал он, грудь болела,
Темнели очи, за крестом
Граница вечности чернела
В пространстве мрачном и пустом.
Уже в постели предмогильной
Лежит он тих, и — гаснет свет.
Друзей тоскующий совет
Тревожит дух его бессильный.
Поочередно ночевали
У друга верные друзья…
… «Не пропою вам песни новой
О славе родины моей.
Сложите вы псалом суровый
Про сонм народных палачей;
И вольным гимном помяните
Предтечу, друга своего.
И за грехи... грехи его
Усердно богу помолитесь...
… Тихо он вздыхал,
Вздохнул, вздохнул... Его не стало!
И мир пророка потерял,
И слава сына потеряла…
… Благословен твой малый путь,
Пришлец неславленный, чудесный!..
… Ты силой господа чудесной
Возмог в сердца людей вдохнуть
Огонь любви, огонь небесный.
Благословен! Ты божью волю
Короткой жизнью освятил…
… Душа избранная, зачем
Ты мало так у нас гостила?
Тебе здесь тесно, трудно было!
Но ты любила здешний плен,
Ты, непорочная,взирала,
Скорбя, на суетных людей.
Но ангела недоставало
У вечного царя царей;
И ты на небе в вечной славе
У трона божия стоишь,
На мир наш, темный и лукавый,
С тоской невинною глядишь…
… Печально други понесли
Наутро в церковь гроб дубовый,
Рыдая, предали земли
Остатки, друга: и лавровый
Венок зеленый, молодой,
Слезами дружбы оросили
И на могиле положили…
… Наилучшего друга они схоронили
И другу поминки в тот день учредили,
Пока на свиданье к нему не сойдут…
… Печально и тихо двенадцать сидело:
Их сердце одною тоскою болело.
Печальная тризна, печальны друзья!..
Ах, тризну такую отправил и я.
Согласьем общим положили,
Чтоб каждый год был стол накрыт
В день смерти друга; чтоб забыт
Не мог быть друг их за могилой.
И всякий год они сходились
В день смерти друга поминать.
Душа пророка перевтілилась у душу ангела при троні «вечного царя царей». Усі ці епізоди життя і смерті вже чекають на Т.Шевченка попереду, але йому пишеться, що це відбулось з його героєм – пророком.
Шевченко вводить іще одного героя в поему – Оповідача. Оповідач (сам Тарас) «тоскующей душой» молиться у поемі перед душею пророка як перед
ангелом:
Благоговею пред тобою,
В безмолвном трепете дивлюсь;
Молюсь тоскующей душою,
Как перед ангелом молюсь!..
…Правдиво, тихими речами,
Ты расскажи мне все свое
Земное благо-житие…
І душа пророка починає з неба розповідати про «свое земное благо-житие» (в «Патерику Печерському» земне життя назване «днями временной жизни»), але, як не дивно, в земному житті пророка ми зауважуємо біографічні фрагменти земного життя самого Тараса Шевченка: народився в бідній кріпацькій родині, хлоп’ям
ходив шукати «край світу». Батько помер у 44 роки, через два роки після смерті
дружини, Катерини Бойко, залишивши п’ятеро сиріт. Поміщик Енгельгардт забрав
«за рубежи родной земли», в ім’я якої пророк-ангел був готовий
На подвиг новый и суровый,
На искупление земли,
Земли поруганной, забытой,
Чистейшей кровию политой,
Когда-то счастливой земли…
…Тебя убили, раздавили;
И славословить запретили
Твои великие дела!..
…Зачем я скитался, чего я достигнул?
Утехи познаний?.. кляну их, кляну!
Они-то мне, черви, мой ум источили,
С моим тихим счастьем они разлучили!
Оповідь душі пророка, переказана в поемі Оповідачем, це події, які вже відбулись у житті Шевченка:
В семье убогой, неизвестной
Он вырастал; и жизни труд,
Как сирота, он встретил рано;
Упреки злые встретил он
За хлеб насущный... В сердце рану,
3мея прогрызла... Детский сон
Исчез, как голубь боязливый…
… «А где край света, край небес,
Концы земли?..»
… Пошел искать он жизни, доли,
Уже прошел родное поле,
Уже скрывалося село...
Чего-то жаль внезапно стало…
Чего-то жаль нам в прошлом нашем,
И что-то есть в земле родной...
…Пошел... и скрылся за горою.
За рубежом родной земли
Скитаясь нищим, сиротою…
Як болить Оповідачу слухати про
«мытарства трудной жизни» пророка, як співчуває, як захоплюється його «незлобным сердцем»:
Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела...
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!.. без крова
жить (Сирот и солнышко не греет),
Людей изведать — и любить!
Незлобным сердцем сожалея
О недостойных их делах
И не кощунствуя впотьмах,
Как царь ума…
… Какой ужасною ценою
Уму познания купил
И девство сердца сохранил.
Те, що станеться в
житті Тараса Шевченка після 1847 р., вже колись відбулось у земному житті пророка – «святая родина моя!.. и ты закована, и я», «пророка каменем побьют»,
«страдал… вдали от родины»:
Провидя жизни назначенье,
Великий божий приговор…
…У бога правды и свободы
Всему живущему молил,
И кроткой мыслию следил
Дела минувшие народов,
Дела страны своей родной,
И горько плакал... «О святая!
Святая родина моя!
Чем помогу тебе, рыдая?
И ты закована, и я.
Великим словом божью волю
Сказать тиранам — не поймут!
И на родном прекрасном поле
Пророка каменьем побьют!..
… Страдал несчастный сирота
Вдали от родины счастливой
И ждал конца нетерпеливо.
Его любимая мечта —
Полезным быть родному краю,—
Как цвет, с ним вместе увядает!
Страдал он. Жизни пустота
Пред ним могилой раскрывалась…
Чи знав Т.Шевченко, як надалі розвиватимуться
події в його житті, і що той пророк, до якого звертається з молитвою:
Скажи мне тайное ученье
Любить гордящихся людей
И речью кроткой и смиреньем
Смягчать народных палачей,
Да провещаю гимн пророчий,
И долу правду низведу,
И погасающие очи
Без страха к небу возведу.
И в этот час последней муки
Пошли мне истинных друзей…
виконає його прохання – буде і «гімн пророчий», і «тайное ученье», і «истинные друзья… в последний час». За все це обіцяв возз’єднатися на небі з тим пророком, що стоїть при троні «царя царей»:
Благословлю мои страданья,
Отрадно смерти улыбнусь
И к вечной жизни с упованьем
К тебе на небо вознесусь.
Чи відчував
Т.Шевченко, що і доля юнака із бідної сім’ї, і
пророк, що полишив на землі дванадцять братів – це вже і прожита частина його життя, і те, вимолене, що чекає
на нього в майбутньому житті і в післясмерті? Схоже, ні. Бо не написав би: «Ах
тризну такую отправил и я!» Адже хто б це
справляв по собі тризну?
Чи свідомо Тарас
вплітав у поему епізоди свого життя? Так, свідомо, бо в Посвяченні В.Рєпніній
(11 листопада 1843 р.) написав:
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
І Варвара Рєпніна
не сумнівалась, що Шевченко розповідав їй про себе, бо вже 27 січня 1844 р.
вона напише у листі до Шарля Ейнара: «23 лютого 1814 р. народилася
дитина… у селянина, це був бідний кріпак… Цей хлопчик Тарас і є геніальним поетом
– Шевченком… Ці два слова: Шевченко – і кріпак, о жах! Боже! Де ще так потрібні
людині віра, надія, переконання, що усе слід зносити задля любові до Бога, як у
цій нещасній країні!»
Т.Шевченко поему «радостно сложил», бо здавалось, що всі «житейские оковы» залишились позаду і назавжди. Але
Его тоскующей мечте
В грядущем что-то открывалось,
И в беспредельной высоте
Святое небо улыбалось.
тому передчував, «провидя жизни назначенье великий божий приговор»: «в самопытливом размышленьи» і вже розумів, що життєвий його шлях пролягає «по тайной воле высшей силы» і через «святое наитие… провещаю благостиню, что заповедана тобой».
В епіграфі до
поеми – цитата із «Соборного посланія первого святого апостола
Петра»: «Глагол
же господень пребывает во веки. Се же есть глагол
благовествованный в вас». Все це – провіщати благостиню за
таємничою волею вищої сили через святе натхнення, віхи життя – і є великий
божий присуд, а не просто поетичний образ, створений Т.Шевченком, це невидима
реальність, яку йому було дано відчути і підтвердилось подальшим реальним
розвитком життєвих подій.
Схоже «Тризна» -
ескіз автобіографії. Але якщо класична автобіографія це життєві віхи від
народження до моменту написання, то «Тризна» – це віхи від народження до
майбутнього, навіть до наших днів.
Факти складаються
так, що саме у 1843 р. у Яготині «провидение
сошло» на Тараса Шевченка
і відтоді він почав окреслювати тривожні сигнали з майбутнього України: і про
нові біди, і на повторення старих. Від твору до твору наростала хвиля його
пророцтв:
- Розпадуться три корони На гордій
тіарі…
- Умруть ще не зачатиє царята…
- Будеш, брате, явленими піч топити,
А кропилом будеш, брате, Нову хату
вимітати…
- Загнав голих, голодних У сніг на
чужину…
- Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую,
збудять…
- Доборолась Україна до самого краю.
Гірше ляха свої люди Її розпинають…
- Ваші славні Брути: Раби, подножка,
грязь Москви…
- У чужому краї Не шукайте, не
питайте Того, що немає…
- І оживе добра слава, Слава
України…
Великий дар передбачення, божественна іскра
пророчих одкровень – свідчення геніальності Великого Кобзаря чи доказ
його апостольського призначення?..
Людмила
НАСТЕНКО-КАПАЛЄТ
Фрагмент
розвідки-есе «Духовні віхи»,
перша
публікація
Немає коментарів:
Дописати коментар
Ваша думка