*У цей день, 4 січня 1969 року, в Києві було відкрито Музей історичних коштовностей України – філію Національного музею історії України. Більшу частину зібрання Музею складають матеріали археологічних досліджень. Вже понад 200 років археологи вивчають кургани – земляні споруди над похованнями. В них знаходять прикраси зброї, вуздечок, вбрання, ритуальних речей, які відбивають культуру кіммерійців, скіфів, сарматів. Ці племена владарювали на території сучасної України більш ніж тисячу років – з ІX ст. до н.е. до IV ст. н.е., – і відіграли значну роль у світовій історії...
Великий розділ експозиції розповідає про епоху середньовіччя. Це історія багатьох племен і народів, що змінювали один одного в степовій
зоні України з IV до XIV ст. У вітринах музею можна побачити коштовні оздоби, притаманні тюркомовним народам – гунам, аварам, печенігам, половцям, а також монголо-татарам. Неабиякий інтерес становлять вироби східно-слов’янських ювелірів VI-VIII ст. та майстрів України-Русі ІХ-ХІІІ ст. Значна частина зібрання Музею – вироби декоративно-ужиткового мистецтва XVI-XX ст.: твори українських, російських, середньо-азіатських, закавказьких і західноєвропейських ювелірів. Є також унікальна колекція єврейського культового срібла початку XVIII – 20-х рр. XX ст.
зоні України з IV до XIV ст. У вітринах музею можна побачити коштовні оздоби, притаманні тюркомовним народам – гунам, аварам, печенігам, половцям, а також монголо-татарам. Неабиякий інтерес становлять вироби східно-слов’янських ювелірів VI-VIII ст. та майстрів України-Русі ІХ-ХІІІ ст. Значна частина зібрання Музею – вироби декоративно-ужиткового мистецтва XVI-XX ст.: твори українських, російських, середньо-азіатських, закавказьких і західноєвропейських ювелірів. Є також унікальна колекція єврейського культового срібла початку XVIII – 20-х рр. XX ст.
Шедевр колекції Музею — знаменита золота скіфська пектораль, знайдена в похованні «Товста могила».
Джерело: http://miku.org.ua/
Довідково: Своєму заснуванню Музей історичних коштовностей України завдячує, як зазначено на його офіційному сайті, визначній події
в українській археології, пов’язаній з іменем відомого археолога, засновника київської школи скіфологів О. І. Тереножкіна (1907-1981). Розкопки скіфського кургану IV ст. до н.е. в м. Мелітополі, здійснені під його керівництвом в 1954 році, відкрили новий етап у дослідженні поховань скіфської знаті. Гідним продовженням досліджень О. І. Тереножкіна стало відкриття його учнями і послідовниками таких видатних пам’яток Скіфії, як кургани Товста та Гайманова Могили, Огуз, Жовтокам’янка, Бердянський та інші.
в українській археології, пов’язаній з іменем відомого археолога, засновника київської школи скіфологів О. І. Тереножкіна (1907-1981). Розкопки скіфського кургану IV ст. до н.е. в м. Мелітополі, здійснені під його керівництвом в 1954 році, відкрили новий етап у дослідженні поховань скіфської знаті. Гідним продовженням досліджень О. І. Тереножкіна стало відкриття його учнями і послідовниками таких видатних пам’яток Скіфії, як кургани Товста та Гайманова Могили, Огуз, Жовтокам’янка, Бердянський та інші.
Під час розкопок 1954 року, які були першими після довгої, майже піввікової перерви у дослідженні скіфських курганів, знайдено близько чотирьох тисяч золотих прикрас: 196 штук зберігаються на місці знахідки – в Мелітопольському краєзнавчому музеї, решта – в Музеї історичних коштовностей України. Українські археологи вирішили залишити унікальні знахідки в Україні,
тобто зламати існуючу з імперських часів тенденцію віддавати найцінніші
знахідки в центральні музеї Москви і Ленінграда. Дізнавшись про наслідки
розкопок, тодішній директор Ермітажу М. І. Артамонов написав листа до
Інституту археології АН УРСР з проханням передати знахідки з Мелітополя
до Державного Ермітажу. Не одержавши позитивної відповіді, він звернувся
до президента АН УРСР О. В. Палладіна. Проте академік розпорядився
передати всі матеріали з Мелітопольського кургану до Державного
історичного музею УРСР і в подальшому залишати історичні пам’ятки в
Україні.
|
Через деякий час співробіт- никам музею було запропоновано підготувати виставку коштовнос- тей, що зберігалися в його фондах та експозиції. Виставку відвідала урядова комісія, яка дійшла вис- новку, що експонатів з дорогоцін- ного металу вистачає для створен- ня спеціального відділу – „Золотої комори”. Так сенсаційні археоло- гічні дослідження сприяли започаткуванню Музею історичних коштов- ностей України. 22 листопада 1963 року Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову № 1300 про створення відділу „Золота комора” при Київському державному історичному музеї для зберігання та експо- нування музейних цінностей, виготовлених з дорогоцінних металів та коштовного каміння. Через два роки відділ дістав статус музею, а з 1968 року став називатися Музеєм історичних коштовностей УРСР. Під цією назвою 4 січня 1969 року він відчинив двері для відвідувачів.
*Допис Всесвітнього клубу киян набув широкого розголосу серед користувачів соціальних мереж. Фундація Петра Тронька передрукувала його на своїй сторінці у Фейсбуці із супровідним коментарем :
Дуже приємно нагадати, що академік Петро Тимофійович Тронько мав прямий стосунок не лише до створення цього музею, але й особисто, спеціальним літаком доставив у Київ Пектораль із місця розкопок... Заступником голови Ради Міністрів УРСР він працював майже два десятиліття. А за своє життя встиг зробити для української культури стільки, що вистачило б на кілька видатних життів.
Показовий коментар одного із читачів спільноти:
Дуже приємно нагадати, що академік Петро Тимофійович Тронько мав прямий стосунок не лише до створення цього музею, але й особисто, спеціальним літаком доставив у Київ Пектораль із місця розкопок... Заступником голови Ради Міністрів УРСР він працював майже два десятиліття. А за своє життя встиг зробити для української культури стільки, що вистачило б на кілька видатних життів.
Показовий коментар одного із читачів спільноти:
володимир кухар: Петро Тронько був великим українським державником. Він працював на Україну. Сьогодні таких немає. Все VIP працює на себе, своїх дітей, своїх онуків, своїх правнуків, своїх праправнуків... А хто ж буде турбуватися про українців?
 |
| Борис Мозолевський |
имен- ными золотыми часами. Этой находке нет цены, она мирового значения! Это гордость и визитная карточка Украины, ее многовековой культуры". http://novaya.com.ua/?/articles/2010/11/04/150837-19
У своїх спогадах Петро Тронько детально розповів про всю організаційно-роз'яснювальну роботу, яку він здійснив, вважаючи за свій громадський та службовий обов'язок як заступник голови Уряду, у тій неординарній ситуації. В "Новой газете" факт привезення пекторалі подано побіжно. Насправді, унікальну археологічну пам'ятку було доставлено спеціальним авіарейсом із Дніпропетровська. Першим, хто її побачив у Києві із рук Тронька, – був Володимир Васильович Щербицький, з яким Петро Тимофійович прямо і безпосередньо упродовж останніх днів неодноразово спілкувався у цій справі по телефону. Потім – члени Політбюро ЦК КПУ.
Висловлена Петром Тимофійовичем свого часу керівництву республіки ідея створення за аналогією із "золотыми кладовыми" в Москві власного, українського музею тепер набула нового змісту і значення. Інформаційно-пропагандистська кампанія 1971 року по роз'яс- ненню і популяризації епохальної знахідки у засобах масової інформація пронизала все суспільство, і була виведена Троньком ледь не на рівень висвітлення компартійного з'їзду... Не випадково на перше офіційне виставлення пекторалі Щербицький прийшов із донькою Олею, сином Валерієм, дружиною Радою Гаврилівною та її мамою. А Петра Тимофійовича супроводжувала дружина Валентина Іванівна та донька Лариса. Втім, це демонстрування патріотизму і національної гордості не заімпонувало Москві...
Висловлена Петром Тимофійовичем свого часу керівництву республіки ідея створення за аналогією із "золотыми кладовыми" в Москві власного, українського музею тепер набула нового змісту і значення. Інформаційно-пропагандистська кампанія 1971 року по роз'яс- ненню і популяризації епохальної знахідки у засобах масової інформація пронизала все суспільство, і була виведена Троньком ледь не на рівень висвітлення компартійного з'їзду... Не випадково на перше офіційне виставлення пекторалі Щербицький прийшов із донькою Олею, сином Валерієм, дружиною Радою Гаврилівною та її мамою. А Петра Тимофійовича супроводжувала дружина Валентина Іванівна та донька Лариса. Втім, це демонстрування патріотизму і національної гордості не заімпонувало Москві...
Є й інша сторона цієї історії. Із перших хвилин спілкування високопосадовця Петра Тронька і нештатного археолога-дослідника Бориса Мозолевського між ними виникла щира приязнь, яка переросла у багатолітні добрі стосунки. Простота у спілкуванні і щира людяність Петра Тимофійовича загальновідомі. А тут ще й дещо спільне відкри- лось: обидва у різний час навчались
у військово-морському авіаційному училищі в Єйську, неподалік Ростова на Дону. Обидва на все життя залишились романтиками, Петро Тимофійович навіть сприяв виданню поезії та альбома Б. Мозолевського, полагодженню деяких його особистих справ.
 |
| Петро Тронько з родиною |
 |
| Петро Тронько курсант Єйського військового училища морських льотчиків. 1937 |
"У 1951 році п’ятнадцятирічний Мозолевський вступив до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил СРСР. Потім навчався в Єйському училищі Військово-морської авіації. У 1956 Борис потрапив під першу хвилю скорочення армії, був демобілізований і майже 10 років пропрацював кочегаром у Києві, нотував поетичні рядки. Водночас, з 1958 року, заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка, брав активну участь в літературних вечорах разом із І.Світличним, І.Дзюбою, В.Стусом, В.Чорноволом, Г.Тимченком, М.Вінграновським.
У 1964 році Борис Мозолевський одержав диплом історика і археолога. Працював у експедиціях Інституту археології, був редактором історичної та археологічної літератури у видавництві «Наукова думка». Поїздки в експедиції, спілкування з провідними археологами України, зокрема з основоположником українського скіфознавства Олексієм Тереножкіним, пробудили в ньому інтерес до далекого минулого. З 1969 року головною темою наукових досліджень Мозолевського стала етнічна географія Скіфії. За рекомендацією Тереножкіна, котрий очолив новостворену Північно-Рогачикську експедицію, Мозолевського оформили на посаду заступника начальника експедиції. Але тут Мозолевського «підвів» його поетичний талант: віддруковані в інституті папірці з відвертими антирадянськими віршами поета потрапили на очі “пильним товаришам”. Тоді ж, за участь у редагуванні історичного дослідження О. М. Апанович «Збройні сили України у першій половині ХVIIІ ст.», яка була визнана ідеологічними органами Компартії як буржуазно-націоналістична, він був звільнений з роботи у видавництві. Двері Інституту археології зачинилися перед ним на довгі три роки. Знову довелося повертатися в київську кочегарку."
Ось публікація зі слів учасника тих подій 1971 року доктора історичних наук, професора Євгена Черненка на сторінках газети "Факти": "Пектораль (нагрудное украшение, сделанное из одного килограмма 150 граммов золота) вместе с другими сокровищами скифского царя была обнаружена в Днепропетровской области под курганом Толстая Могила. После просуществовавшего около 500 лет скифского царства в степях Украины осталось большое количество курганов (по сути, надгробий), но чуть ли не каждый из них был разграблен еще в древности. Разворовывать могилы правителей начали сами же скифы: их привлекало большое количество золота, которое клали в усыпальницы. Мародеры похозяйничали и в царском погребении под курганом Толстая Могила. Грабители знали свое дело: прорытый ими ход вел прямиком в погребальную камеру, где покоились останки царя. Именно там, рядом с усопшим, должны были находиться самые ценные вещи – такова вековая традиция. Но в этом случае злоумышленников ждало разочарование. По крайней мере, они не смогли найти пектораль, являющуюся настоящим шедевром древнего ювелирного искусства, а также меч и плетку, рукоятки которых сделаны из золота и украшены великолепной чеканкой.
У 1964 році Борис Мозолевський одержав диплом історика і археолога. Працював у експедиціях Інституту археології, був редактором історичної та археологічної літератури у видавництві «Наукова думка». Поїздки в експедиції, спілкування з провідними археологами України, зокрема з основоположником українського скіфознавства Олексієм Тереножкіним, пробудили в ньому інтерес до далекого минулого. З 1969 року головною темою наукових досліджень Мозолевського стала етнічна географія Скіфії. За рекомендацією Тереножкіна, котрий очолив новостворену Північно-Рогачикську експедицію, Мозолевського оформили на посаду заступника начальника експедиції. Але тут Мозолевського «підвів» його поетичний талант: віддруковані в інституті папірці з відвертими антирадянськими віршами поета потрапили на очі “пильним товаришам”. Тоді ж, за участь у редагуванні історичного дослідження О. М. Апанович «Збройні сили України у першій половині ХVIIІ ст.», яка була визнана ідеологічними органами Компартії як буржуазно-націоналістична, він був звільнений з роботи у видавництві. Двері Інституту археології зачинилися перед ним на довгі три роки. Знову довелося повертатися в київську кочегарку."
Надія МУЗИЧУК
Ось публікація зі слів учасника тих подій 1971 року доктора історичних наук, професора Євгена Черненка на сторінках газети "Факти": "Пектораль (нагрудное украшение, сделанное из одного килограмма 150 граммов золота) вместе с другими сокровищами скифского царя была обнаружена в Днепропетровской области под курганом Толстая Могила. После просуществовавшего около 500 лет скифского царства в степях Украины осталось большое количество курганов (по сути, надгробий), но чуть ли не каждый из них был разграблен еще в древности. Разворовывать могилы правителей начали сами же скифы: их привлекало большое количество золота, которое клали в усыпальницы. Мародеры похозяйничали и в царском погребении под курганом Толстая Могила. Грабители знали свое дело: прорытый ими ход вел прямиком в погребальную камеру, где покоились останки царя. Именно там, рядом с усопшим, должны были находиться самые ценные вещи – такова вековая традиция. Но в этом случае злоумышленников ждало разочарование. По крайней мере, они не смогли найти пектораль, являющуюся настоящим шедевром древнего ювелирного искусства, а также меч и плетку, рукоятки которых сделаны из золота и украшены великолепной чеканкой.
 |
| Євген Черненко |
Находка пекторали стала причиной по-своему уникального случая: руководитель Советской Украины Владимир Щербицкий пригласил на встречу человека, занимавшего должность младшего научного сотрудника, к тому же не имевшего ученой степени. Скромным тружеником, удостоенным такой чести, был Борис Мозолевский, ставший впоследствии одним из самых известных отечественных археологов. Человек, обладавший кипучей энергией, сумел, несмотря на невысокую должность, которую он, кстати, занимал в Институте археологии внештатно, организовать и возглавить раскопки кургана Толстая Могила.
– Мы с Борисом дружили, и он предложил мне стать его заместителем в этой экспедиции, – рассказывает доктор исторических наук профессор Евгений Черненко. – Когда Бориса вызвали в Киев на встречу со Щербицким, я остался на раскопках. Вернувшись, Мозолевский сказал, что Владимир Васильевич произвел на него хорошее впечатление. Он подробно расспросил о раскопках, о вещах, которые мы нашли, и поинтересовался, когда будет опубликован отчет об экспедиции. На встрече присутствовал тогдашний директор нашего Института археологии Федор Павлович Шевченко. За несколько дней до этого я ему рассказывал, что Боря с семьей живет в общежитии, условия примерно такие, о каких Владимир Высоцкий сказал в одной из песен: на 20 комнат один туалет... В результате Мозолевскому дали трехкомнатную квартиру на проспекте Науки и персональную зарплату – 200 рублей.
– А остальных участников экспедиции поощрили?
– Борису, мне, нашему ангелу-хранителю директору Орджоникидзев- ского марганцевого комбината Григорию Лукичу Середе (если бы он не помог техникой, раскопки были бы невозможны), а также первому секретарю Орджоникидзевского горкома партии Юрию Крушинскому вручили золотые часы с надписью «Від Ради Міністрів УРСР». С тех пор минуло уже 35 лет, а мои часы исправно работают...
В археологию Мозолевский пришел довольно поздно – в 30 лет. В юности поступил в военное училище летчиков в Ейске, что в Краснодарском крае. Но учебу пришлось оставить из-за повального сокращения численности армии при Хрущеве. Затем Борис стал студентом-заочником исторического факультета Киевского государст- венного университета имени Тараса Шевченко. Учился, работал кочегаром, писал стихи. Мозолевский был талантливым поэтом. Получив диплом, устроился редактором в издательство «Наукова думка» и внештатно в Институт археологии.
– Чувствовали члены экспедиции, что в кургане Толстая Могила ожидает ошеломляющий «улов»?
– Мозолевский тогда десятки, если не сотни раз повторял своего рода заклинание: «Ой, там буде, буде щось велике и буде блищати!»
У Бориса был талант внушать веру в успех. Если бы не его настойчивость, Толстая Могила до сих пор осталась бы нераскопанной или вообще погибла, поскольку находится посередине дачного поселка. Признаться, тогда на этот курган многие скифологи махнули рукой. В 1960-е годы у нас случилась такая история: за три месяца раскопали 25 курганов, истратив 50 тысяч рублей, а все находки (наконечники стрел) помещались в спичечный коробок. В тех курганах в принципе нельзя было найти что-то большее, поскольку они не скифские, насыпаны еще в эпоху бронзы, когда в могилы клали только стрелы и пищу. Наш с Борисом учитель Алексей Иванович Тереножкин придумал, как отличать курганы разных эпох. Для этого ручными бурами берут пробы грунта с глубины. Так вот, две пробы в кургане Толстая Могила не подтвердили, что он скифский. Бориса это не смутило. Осенью 1970 года, несмотря на непогоду, он поехал в Орджоникидзе. Вместе с рабочими еще дважды пробурил курган (это очень тяжелый ручной труд) – результат неутешительный. Решил: еще одна попытка – и баста. К счастью, последняя проба была положительной. С этого момента началась полоса везения.
В марте после сильных дождей затопило карьер по добыче марганца. Работы там приостановили, и уже упоминавшийся Середа позвонил Борису: «Дам тебе несколько грейдеров». Они снесли курган, и начались археологические раскопки. По пятнам на грунте мы определили, что под курганом два погребения – в центре и сбоку. К центральному, где затем была найдена пектораль, вел ход, проделанный грабителями. Мы оставили эту усыпальницу на потом, а в первую очередь занялись боковой, ведь не было никаких признаков того, что к ней добрались мародеры.
Однако затем оказалось, что «несанкционированный» ход ведет и в боковую гробницу. «И здесь побывали грабители», – сокрушались археологи. Мозолевский описал охватившие его тогда чувства: «Земля и небо перед моими глазами поменялись местами. Не помня себя от обиды, я вылез из ямы, добрел до каких-то кустов и, словно мальчишка, расплакался». Когда вечером члены экспедиции уехали спать, Мозолевский остался в раскопе, работал до тех пор, пока не нашел нишу с бронзовой посудой и остатками пищи. Все это лежало в порядке.
– Борис вновь воспрянул духом, – продолжает Евгений Черненко. – И на следующий день, когда к нам приехал директор марганцевого комбината Середа, Борис разыграл перед ним настоящий спектакль. Мы спустились в раскоп, и Мозолевский сказал Середе: «Вот вам нож. Ткните в любом месте, и я найду там какую-нибудь золотую вещицу». Середа скептически заметил: «Что это вы, Борис, разыгрались?» А Мозолевскому только это и было нужно: он знал, где должно лежать тело похороненного здесь человека (как затем оказалось, молодой скифской царицы), и выбрал точку. Ковырнул ножиком землю и достал золотую пластинку. Потом ткнул в другом месте, говоря: «Я и здесь золото выкопаю» – и выкопал. Одежда скифянки была почти полностью обшита тонкими, словно фольга, золотыми чешуйками – их сотни!
Это была первая обнаруженная археологами женская скифская могила, которую не разграбили мародеры! Мы нашли там очень много золотых вещей. В частности, на шее у царицы была золотая гривна весом 478,5 грамма. На ней – скульптурные фигурки двух оленей, за каждым из которых гонятся по семь львов. Кстати, в скифские времена – а это период с VII по III век до нашей эры – в степях Причерноморья водились львы. Что же касается хода, который мы поначалу приняли за грабительский, то оказалось, что через несколько лет после смерти царицы его прорыли, чтобы подхоронить ребенка. В усыпальнице мы нашли останки еще четырех человек – это были слуги, в том числе девочка. Их убили во время обряда погребения.
– После находки неразграбленной усыпальницы царицы у нас сразу же поставили пост милиции, даже провели к нам телефонную линию, – вспоминает Евгений Черненко. – Скелеты и все найденные вещи извлекли вместе с грунтом – единой глыбой.
Центральная гробница, где был похоронен царь, находилась на большой глубине – 8,5 метра от уровня поля, – поэтому в экспедиции, кроме ученых и рабочих, участвовали шахтеры. Раскопки здесь были сложными из-за обвалов, а еще на дне гробницы стояла вода. Пришлось вырыть яму для ее стока. В нескольких сантиметрах от того места, где орудовали грабители, мы нашли парадные вещи царя и главную из них – пектораль.
Это произошло 21 июня 1971 года в 14 часов 30 минут. Борис ощупал руками пол, копаясь в глине, и вдруг больно, до крови, о что-то оцарапал руку. Позвал меня, и мы вместе стали освобождать этот предмет от глины. Увидели, что он золотой с маленькими фигурками людей и животных. Когда наконец расчистили вещь, Борис спросил: «Что это может быть?» Я накануне закончил работу над книгой «Скифский доспех», так что сразу сообразил: «Это пектораль. Она могла быть частью защитной амуниции воина или украшением. Это украшение, причем царское». Тогда слово «пектораль» было неизвестно широкой публике. Но вскоре благодаря прессе его узнали все. Название «Пектораль» получили гостиница и ресторан Академии наук УССР, а также киевская театральная премия.
Находку здесь же, под землей, вымыли в яме, вырытой для отвода воды. Вынесли на дневной свет, стали рассматривать и на радостях целовать!
Пектораль сохранилась хорошо – 2300 лет она пролежала под землей, словно в сейфе. Правда, немного погнулась (ее затем возили на реставрацию в Эрмитаж и Германию), кроме того, на ней почти облупилась эмаль, которой был покрыт растительный орнамент. По остаткам эмали подлинную пектораль можно легко отличить от двух копий – их сделали мастера Эрмитажа для зарубежных выставок. Каждая копия стоила около шести тысяч рублей.
– И все-таки, почему грабители не смогли найти самые ценные вещи?
– Сокровища положили там, где ничего ценного скифы обычно не клали, – в дромосе. Это небольшое помещение перед погребальной камерой. От золота грабителей отделяли лишь несколько сантиметров грунта – расстояние шириной с ладонь.
В этой истории есть одно почти мистическое обстоятельство: в дромосе лежали останки царского охранника (скифы убили его, чтобы он сопровождал властелина в загробном мире). Получается, этот воин все-таки сослужил службу: как бы стал преградой на пути мародеров к золоту царя."
Ігор ОСИПЧУК
"І ось наступив зоряний час в житті археолога. Борис Мозолевський особисто, розчищаючи ґрунт склепу, знайшов унікальний шедевр скіфсько-античного ювелірного мистецтва – Золоту пектораль. Цю незабутню мить він зафіксував так: «Я побачив, як зблиснуло золото, і якимсь невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками. На хвилю я заціпенів…». Стрілки показували 14 годину 30 хвилин. Над Товстою Могилою яріло велике сонце. Було 21 червня 1971 року. Вага пекторалі – 1150 г, діаметр – 30,6 см.
Ось детальний опис знахідки, яка здивувала науковий світ, самим Мозолевським: «Усе поле пекторалі поділене на три місяцеподібні яруси за допомогою витончених порожнистих трубок, що становили каркас виробу. Нижній і верхній яруси заповнювали скульптурні композиції, середній оздоблювався насиченим рослинним орнаментом, закріпленим на плоскій платівці. Увесь витвір до найменшої деталі виготовлено із золота 958-ї проби, що має чистий сонячний колір. У центрі нижнього ярусу – три сцени боротьби коня з двома грифонами, що напали на нього. Далі за ними – поєдинок дикого кабана (праворуч) та оленя (ліворуч) із леопардом і левом, а також зображення гонитви собаки за зайцем…
Перед зайцями, мов одвічні символи музикальної тиші степу, сидять уже звернені один до одного коники-стрибунці, самець і самиця. Завершуючи композицію ідейно й стилістично, вони водночас становлять природний перехід до середнього поясу зображень, який відбиває святкове буяння природи… Воно посилюється великими квітками, інкрустованими блакитною емаллю, та п’ятьма скульптурками птахів…
Фокус усього твору – середня сцена верхнього ярусу, де двоє роздягнених до пояса чоловіків шиють хутряне вбрання, розтягнувши його за рукави… Ліворуч і праворуч від центральної сцени стоять кобили й корови з малятами, за ними вміщено фігури двох юних скіфів, зайнятих доїнням овець. За вівцями – кози з козенятами… Завершується композиція зображенням птахів, що летять врізнобіч, створюючи враження викінченості задуму й водночас безмежності простору... Тепер, після тривалого вивчення, можна вже з цілковитою певністю твердити, що пектораль – не довільно орнаментована прикраса, а культова річ певного призначення. Композиція її відбиває космогонічні уявлення скіфів, пов’язані з концепцією трьох сфер світобудови, втілених у трьох поясах витвору (сфера надр землі, астрально-космічна сфера та атмосфера, населена тваринами й людьми)»."
 |
| Борис Мозолевський |
"Мозолевський народився 1936 р. у селі Миколаївка Миколаївської області в
селянській родині. Батько загинув на фронті, ростила Бориса матір. Після
закінчення семилітки, де тоді вже виявився його поетичний талант, 1951 р. Борис
потрапив в армію вихованцем (у ті роки існувала така форма підгодовування
напівголодної дітвори).
Перебував у Одеській спецшколі ВПС, після її
розформування залишився там у військово-морській частині. Пізніше поступив до
військово-морського авіаційного училища в Єйську. Під час навчання перевівся
курсантом-льотчиком у 93-є військово-морське авіаційне училище під Ленінград,
пізніше повернувся до Єйська, де разом із ним в училищі опановували ази льотної
майстерності майбутні космонавти Герої Радянського Союзу Г.Шонін і
Г.Добровольський.
У 1956 році Борис потрапив під першу хвилю скорочення армії, був
демобілізований і майже 10 років пропрацював кочегаром у Києві. Водночас, з 1958
р., заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету
і продовжував писати вірші.
Як зазначав сам Борис, до 30 років він практично не думав про археологію.
Перші поїздки в археологічні експедиції, швидше за все, були випадковими і
проходили в пошуках нових вражень. Після здобуття університетського диплому в
1965—1968 р. Б. Мозолевський працював у видавництві «Наукова думка» редактором,
де підготував до видання десять робіт, переважно з археології.
Поїздки в експедиції, робота зі спеціальною літературою, спілку- вання з
провідними археологами України, зокрема з основоположниками українського
скіфознавства О.Тереножкіним і В.Ільїнською, пробудили в ньому інтерес до
далекого минулого. У цей час з’явилася й можливість спробувати себе в
археології. Починалася епоха новобудовних дослід- жень на степовому українському
півдні, і досі недоступний Інститут археології готовий був прийняти неофіта.
1968 року Борис звільняється з видавництва. За рекомендацією О.Тереножкіна,
котрий очолив ново- створену Північно-Рогачикську експедицію, Б.Мозолевського
оформили на посаду заступника начальника експедиції.
Здавалося б, абсолютна підтримка маститого вченого гарантувала Борисові
можливість удосконалюватися в новій галузі, але «підвела» несподівана
популярність як поета. Необачно передруковані в канцелярії інституту вірші, як
вважалося, відверто антирадянського змісту, («...Хрущова і Брежнєва я товаришами
не назву... » — цитата вільна. — С.П.) потрапили на очі пильним товаришам
і стали предметом розгляду в парторганізації. Двері інституту зачинилися перед
ним на довгі три роки. Знову довелося повертатися в київську кочегарню.
В інституті опального поета таємно підтримували. У 1969—1970 рр. за
договором, сезонно, він продовжував працювати на посаді заступника начальника
експедиції, якою з 1969 р. керував В.Бідзіля. Наприкінці 60-х у м.Орджонікідзе
Дніпропетровської обл. тривало будівництво нових кар’єрів і підприємств, і
в1969 р. тут виникла загроза знесення курганів. Оскільки всі штатні
працівники інституту були завантажені роботами на інших новобудовах, єдиним
вільним «кадром» з необхідним досвідом розкопок, якого можна було туди
направити, був опальний і загалом безробітний Борис. Було створено
Орджонікідзевський загін у складі його начальника Б.Мозолевского. В.Бідзіля
відрекомендував новоспеченого начальника місцевому керівництву як повноважного
представника інституту, і наприкінці 1969 р. Борис провів тут свої перші
самостійні роботи з допомогою співробітників Орджонікідзевського народного
музею. Доходило до смішного: улітку за договором він працював заступником
начальника експедиції і начальником її загонів, але зимувати повертався в
кочегарню.
Робота в Орджонікідзе звела Мозолевського з неординарною людиною — директором
гірничо-збагачувального комбінату Героєм Соціалістичної Праці, кандидатом
технічних наук Григорієм Середою. «Технаря» Середу вистачало на все — і на
видобуток марганцю, і на будівництво нового міста, і на рекультивацію знищених
кар’єрами земель, і на створення міського музею. Величезний інтерес викликали в
нього й археологічні дослідження. Перше знайомство Середи з археологами
відбулося 1961 року в с.Кірове Нікопольского р-ну, де експедиція О.Тереножкіна
проводила розкопки скіфських курганів. Восени 1969 р., коли археологи в особі
Мозолевського знову з’явилися в Орджонікідзе, старі плани розкопок великих
курганів відродилися. Середу, усупереч пильній увазі Орджонікідзевського
міськкому КПУ, абсолютно не турбував неблагонадійний статус Бориса. Наступного
року його знову оформили за договором як заступника начальника експедиції і
начальника загону. Того ж року Г.Середа «під Мозолевського» уклав договір з
Інститутом археології про проведення археологічних досліджень на кар’єрах на
десять років. Була створена постійно діюча Орджонікідзевська експедиція
Інституту археології на чолі з Мозолевським. Це було порятунком для Бориса — він
дістав постійну улюблену роботу. На десять років уперед! І тієї ж осені почалася
підготовка розкопок Товстої Могили.
Дослідження Товстої Могили були блискуче проведені навесні-влітку 1971 року і
докорінно змінили життя Бориса Миколайовича. Вже після перших відкриттів,
дослідження гробниці скіфської цариці з дитиною і поховань коней і слуг до
Орджонікідзе почали вчащати комісії Інституту на чолі з директором,
членом-кореспондентом АН УРСР Ф.Шевченком. А після знахідки пекторалі у
центральній гробниці для з’ясування результатів досліджень прибула урядова
комісія, яку очолював заступник голови РМ УРСР П.Тронько. Після цього Борис
Мозолевський їздив до Києва для доповіді у ЦК КПУ і Раді Міністрів.
Опала закінчилася. Заднім числом, із початку року, Бориса Мозолевського
оформляють на постійну роботу в інститут молодшим науковим співробітником.
Постановою РМ УРСР і Президії АН УРСР Борисові було встановлено персональну
ставку в розмірі 200 карбованців і надано трикімнатну квартиру. Відбулися зміни
і на поетичній ниві: він здобув офіційне визнання, 1971 року був прийнятий у
Спілку письменників СРСР."
"Після знахідки царської пекторалі у центральній гробниці для з’ясування результатів досліджень прибула урядова комісія, яку очолював заступник голови РМ УРСР Петро Тронько. Тоді ж закінчилася й опала Мозолевського. Вже відомого своїми відкриттями археолога оформляють на постійну роботу в Інститут археології молодшим науковим співробітником, встановлюють персональну ставку в розмірі 200 карбованців і надають трикімнатну квартиру (хрущовку).
У 1981 році Борис Мозолевський здобув ступінь кандидата історичних наук. Його ім’я стало відомим у світовій археології. Золоті скарби Товстої Могили подорожували по багатьох країнах Європи й Америки. Але першовідкривач унікальних знахідок за наказом «компетентних органів» був «невиїзним». З 1986 і до останніх днів він – завідуючий відділом, потім – сектором скіфської археології інституту.
Відбулися зміни і на поетичній ниві: Мозолевський здобув офіційне визнання, в 1971 році його прийняли до Спілки письменників України. Він написав 55 наукових та популярних досліджень, найвідоміші з них монографії «Товста Могила» (1979), «Скіфський степ» (1983), «Исследование Чертомлыка» (1983), «Мелітопольський курган» (1988), видав вісім збірок поезій, серед яких «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986), «Дорогою стріли» (1991) та інші.
Останні два роки життя вчений працював над докторською дисертацією, яку так і не встиг завершити. Він дуже любив життя, своїх скіфів, друзів, дружину Віру:
...Коли і я за караваном
Піду, згорнувши днів сувій,
Я скіфським золотом курганним
Залишусь в пам’яті твоїй…"
Піду, згорнувши днів сувій,
Я скіфським золотом курганним
Залишусь в пам’яті твоїй…"
Немає коментарів:
Дописати коментар
Ваша думка